Визначення застави є обов’язком слідчого судді, суду, а не привілеєм

Завдання відновлення довіри до органів державної влади набуває особливого значення в сучасних умовах тривалої політичної кризи та спонукає до розвитку соціального діалогу в органах державної влади. Наш досвід свідчить про те, що без діалогу неможливо досягнути прийняття ефективних рішень і підвищення довіри до органів державної влади.

       Відомо, що безперешкодний доступ журналістів на судові засідання, їх відкритість, є нормою в демократичному суспільстві, і забезпечує підзвітність судочинства суспільству, оскільки громадяни мають право знати, хто і як приймає суспільно важливі рішен­ня, як їх виконують, і як це впливає на суспільство загалом.

        Не викликає жодного сумніву той факт, що вже стало звичним поширення інформації про надзвичайно низький рівень довіри громадян до судових органів і відсутність поваги до правосуддя в Україні. І саме тому, ми вирішили  висвітлити громадськості проблемні питання, які останнім часом набули особливого поширення серед ЗМІ, котрі допускають неточності або застосовують висловлювання, які ганьблять суд. 

      Очевидно, що авторитет суду не може виникнути сам по собі, а репутація створюється – правосудними рішеннями, прозорістю і незалежністю судової системи, дотриманням суддями правових та етичних норм – і також інформуванням про це, а не поширенням виключно негативної інформації.

        Одним з моментів на який спрямована критика ЗМІ є визначення слідчими суддями застави при застосуванні запобіжного заходу  у вигляді тримання під вартою.

            Саме при обранні слідчим суддею у межах кримінального провадження відносно особи, котра обґрунтовано підозрюється у вчиненні певного кримінального правопорушення такого запобіжного заходу, ЗМІ викладає неабияке тлумачення як діям слідчого судді, так і прийнятого ним процесуального рішення за результатами розгляду клопотання органу досудового розслідування.

            Задля спростування можливих припущень громадськості в тому, що при визначенні розміру застави при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою слідчий суддя чи суд керується лише власним переконанням, вважаємо доцільним роз’яснити, що законодавець при прийнятті Кримінального процесуального кодексу України визначив вичерпні повноваження та процесуальні дії слідчого судді та суду, повністю виключивши можливість застосування аналогій чи альтернативних рішень.

            Зокрема, статтею 176 КПК України визначено вичерпний перелік запобіжних заходів, які можуть застосовуватись у кримінальному провадженні, серед яких чільне місце займає найсуворіший - тримання під вартою, вид якого є актуальним для обговорення на сьогодення, як для ЗМІ, так і для громадськості.

            Перш за все, тримання під вартою – це запобіжний захід, який полягає в ізоляції підозрюваного, обвинуваченого від суспільства, ув’язненні (арешті) й утриманні його під вартою на встановлених законом підставах і умовах.

            Фактичною підставою обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є наявність сукупності неспростовних доказів вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення.

            У частині 3 статті 183 КПК України, яка регулює застосування даного запобіжного заходу визначено, що слідчий суддя, суд при постановлені ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених цих кодексом, крім випадків, що стосується злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування; злочину, який спричинив загибель людини; особи, стосовно якої вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений.

            Тільки ці положення унеможливлюють застосування застави при вчиненні насильницьких та особливо тяжких злочинів, а також у випадках недотриманні умов при обранні більш м’якого запобіжного заходу (застави).

            В решті випадках, визначення застави є обов’язком слідчого судді, суду, а не привілеєм.

            Відома річ, що основну частку думки суспільства про судову систему формують ЗМІ, що полягає у їх коментарях в репортажах, так і в статтях, що містяться у пресі. Тому, звичайно, що громадянин, котрому не доводилось особисто звертатись до суду, безумовно формуватиме свою думку про суд спираючись на не завжди перевірені доводи журналістів.   

Так, у справі Де Ґаєс та Ґійзельс проти Бельгії (1997) Суд визнав, що «судді мають бути захищені від деструктивних випадів з боку ЗМІ, що не базуються на жодній фактичній підставі».

            Підсумовуючи викладене, закликаємо представників ЗМІ добросовісно користуватись своїми правами та не допускати суб’єктивної думки чи тлумачення щодо прийнятого судом процесуального рішення, зважаючи на те, що відповідно до кодексу суддівської етики, коментувати рішення не вправі навіть суддя, котрий його постановив.