Стадії процесу доказування у цивільному процесі

Стадії процесу доказування у цивільному процесі.

Доказування як процесуальна діяльність суду має складну структуру. Воно складається з послідовного ряду дій, які спрямовані на формування предмету доказування, збирання, подання, дослідження доказів та їх правову оцінку. Думки правознавців щодо числа і наявності елементів в структурі доказування різноманітні і досить дискусійні, проте об’єднує їх те, що доказування у всіх випадках розглядається як зміна послідовно слідуючих один за одним етапів – операцій, які призводять до зміни дійсності.

В юридичній науці виділяють різні складові, елементи (стадії) процесу доказування. На три етапи поділяє його С.С. Бичкова, виділяючи: 1) збирання доказів, 2) дослідження доказів  3) їх оцінку. Збирання доказів, на її думку – це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка, в свою чергу, складається з: а) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; б) витребування доказів судом; в) надання судових доручень щодо збирання доказів. Такого ж триелементного загального поділу дотримується і В.В. Комаров.

Професор Д.А. Фурсов відстоює більш широку структуру діяльності по доказуванню: виявлення, фіксація, збирання, зберігання, дослідження, перевірка та оцінка доказів, надаючи кожному елементу особливої значущості.

Виявлення доказів, на його думку, залежить від висування реальних версій, які визначають всі можливі варіанти їх знаходження, а також перевірочних заходів з приводу кожної з них. Фіксація доказів потрібна для їх збереження в незмінному вигляді. Вона може мати місце в протокольній формі, в письмових доказах або на електронних носіях.

Як бачимо, деякі автори вважають, що стадійність в доказуванні має співпадати з теоретичною концепцією стадійності цивільного процесу і, в основному, не звертають увагу на особливості процесу доказування. Зокрема, відокремлюють класифікацію стадій процесу доказування від класифікації стадій судового процесу, зазначаючи значний вплив останньої на формування структури процесу доказування. Виділяють наступні стадії:

1) формування предмету доказування;

2) збирання доказів;

3) процедура їх надання;

4) аналіз доказів на предмет їх:

– належності до справи;

– допустимості як доказу по конкретній справі;

– достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини;

– значимості як доказу по конкретній справі та переваги над доказами іншої сторони.

Звичайно, першим та основним в доказовому процесі є визначення кола обставин, що підлягають доказуванню. Формування предмету доказування є досить специфічною стадією, враховуючи його поділ стосовно осіб, які беруть участь в судовому розгляді справи. Адже позивач доказуватиме підстави позову, відповідач - обставини, що лежать в основі заперечення проти позову. Коло обставин, які підлягають доказуванню кожним із них, зумовлюється метою його участі в процесі.

Збирання доказів – наступна стадія в якій можна виділити два види: самостійне або за допомогою представника-адвоката та за сприянням суду. Самостійне збирання доказів є правом позивача: при поданні позовної заяви зазначати докази, які підтверджують кожну обставину, якими він обґрунтовує свої вимоги. Таке досудове збирання доказів може здійснюватися самою особою, яка захоче звернутися до суду за захистом її порушеного права. Переважна більшість доказів і надається сторонами, оскільки саме вони знають осіб, які були свідками тих чи інших дій, стану чи подій, в них зберігаються правовстановлюючі документи тощо.

Також широким колом прав щодо збирання доказів наділені адвокати: збирати  відомості  про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських,  кримінальних  справах  і  справах про адміністративні правопорушення, що допомагає їм правильно визначити необхідні для доказування докази та отримати їх, шляхом звернення з адвокатським запитом до службових, посадових осіб. Проте в силу об’єктивних обставин адвокату може бути відмовлено у наданні певних доказів, можливі й інші перешкоди у збиранні доказів у зацікавлених сторін.

Передбачивши виникнення даних трудностей, законодавець поклав на суд обов’язок сприяти особам в отриманні доказів. Під сприянням слід розуміти такі дії суду, як: 1) витребування доказів (ст. 137 ЦПК); 2) тимчасове вилучення доказів  (ст.  93  ЦПК);  3)  доручення  щодо  збирання  доказів (ст. 132  ЦПК); 4) призначення   експертизи   та   5)   інші    способи   забезпечення   доказів (ст.133 ЦПК). Пред’являючи заяву до суду позивач може клопотати про сприяння йому у витребуванні доказів. Клопотання може мати місце як у самій позовній заяві, так і в окремій заяві про витребування доказу. Такі докази направляються безпосередньо суду або через уповноважену особу. Зобов’язані особи мають право повідомити суд про причини неможливості подати докази у встановлений ним строк протягом п’яти днів з дня отримання ухвали. У разі не виконання обов’язків щодо подання доказів до осіб застосовується відповідальність.(ст. 185-6 КУпАП). Якщо ж все-таки на вимогу суду письмові та речові докази не надано без поважних причин та не повідомлено причини такого ненадання, суд постановляє ухвалу про тимчасове їх вилучення для дослідження (ст. 93 ЦПК).

У деяких випадках закон дозволяє збір доказів за місцем їх знаходження, поза межами діяльності суду, що розглядає справу. За дорученням цього суду докази збирає інший суд. Про судове доручення виноситься ухвала, яка є обов’язковою для суду, якому вона адресована. На практиці ці відносини рідко застосовуються, проте в законодавстві вони передбачені. Також суд уповноважений здійснювати інші заходи спрямовані на зберігання відомостей про обставини справи, якщо використання джерел цих відомостей у майбутньому виявиться неможливим або утрудненим, і тим самим сприяти зацікавленим особам в отримані доказів. Не слід забувати про те, що збір доказів судом може здійснюватися і з особистої ініціативи. Як уже зазначалося, обов’язком суду є сформувати предмет доказування під час попереднього судового засідання, якщо таке проводиться.

Подання або представлення доказів як процесуальна дія полягає в фактичній передачі їх сторонами і іншими особами, які беруть участь у справі, в розпорядження суду. За загальним правилом, докази повинні бути подані чи про них суд має бути повідомлений до або під час попереднього судового засідання. Якщо докази подані із порушенням вимог, то суд може їх не прийняти, за винятком, коли сторони доведуть, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Останніми двома стадіями процесу доказування є дослідження доказів та їх оцінка. Дослідження доказів – це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Вона провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності, безпосередності і безперервності. Зокрема під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд встановлює порядок з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів, залежно від змісту спірних правовідносин, визначається судом, і в разі необхідності може бути змінений (ст. 177 ЦПК).

Оцінка доказів завершує весь процес доказування. Результати оцінки доказів знаходять відображення в мотивувальній частині судового рішення, в якому суд зобов’язаний вказати, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів.

Оцінка доказів – це розумова діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки і правових нормах і спрямована на формування у суб’єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення. Оцінка зібраних доказів здійснюється з точки зору їх достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань.

У теорії цивільного процесуального права класифікують оцінку доказів за юридичним та суб’єктним критеріями.

За юридичним значенням виділяється:

1)    попередня оцінка – здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати;

2)    остаточна оцінка – здійснюється судом в нарадчій кімнаті і є підставою для ухвалення рішення у справі;

3)    контрольна оцінка – здійснюється судами апеляційної та касаційної інстанції під час перевірки законності й обґрунтованості рішення судів першої інстанції.

За суб’єктами доказової діяльності:

1)        рекомендаційна оцінка – здійснюється сторонами та іншими учасниками цивільного процесу крім суду, у формі пояснень, клопотань, заперечень тощо;

2)        владна оцінка – здійснюється судом і є підставою для прийняття ним законного і обґрунтованого рішення.

Безумовно, оцінка судових доказів – елемент доказування, який підводить підсумки і завершує весь пізнавальний процес підсумковими висновками. Без оцінки процес доказування матиме незавершений характер та не породжуватиме юридичних наслідків. Важливо зазначити, що оцінка доказів не є безконтрольною розумовою діяльністю суддів, яку не можна регулювати нормами процесуального права. Вона в загальних рисах підпорядковується правовому регулюванню. Аналізуючи ст. 212 ЦПК України,  можна виділити наступні правила оцінки доказів, а саме:

1)    суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується  на всебічному повному, об’єктивному дослідженні наявних у справі доказів;

2)    жоден доказ для суду не має наперед встановленого значення;

3)    суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Також доступним є інша постановка питання, яка розкриває додаткові перспективи у вивченні структури судового доказування, місця і ролі окремих елементів в його системі. Варто зазначити, що судове доказування можна класифікувати в аспекті структури діяльності учасників процесу, виходячи з положень, які відносяться до загальної структури людської діяльності. В даній класифікації в якості основного моменту визначення покладено суспільно-сутнісну людську діяльність як цілеспрямовану активність. У складі структури доказової діяльності можна виділити ціль доказування, засіб доказування, безпосередньо процес діяльності по доказуванню, результат.

Важливо відмітити поділ цілі судового доказування як необхідного елемента та центрального компонента структури судової діяльності, як мислимої моделі того результату, який досягається за допомогою практики. Ціль судового доказування правознавець визначає у двох значеннях. Загальна ціль полягає в отриманні істинних знань про факти, з наявністю чи відсутністю яких закон пов’язує виникнення зміну чи припинення матеріально-правових відносин. Вона зумовлена цілями цивільного судочинства. В процесі ж визначення юридично значимих фактів, які підлягають встановленню, тобто предмета доказування, формується предметний зміст цілі доказування по конкретній справі, що перебуває у провадженні.

Вищевказаний структурний поділ процесу судового доказування є цілком прийнятним. Адже неможливо досліджувати доказування без визначення його цілі, засобів доказування як визначених засобів здійснення цілі, самого процесу доказування як такого, а також його результату – наявності необхідних істинних знань про факти.

Зазначаючи структуру найпростішого процесу доказування слід розуміти, що в кожній конкретній справі воно буде мати свої особливості та відрізнятиметься складністю і може трансформуватись в залежності від таких факторів як: суб'єктивна позиція судді, суб'єктивна позиція позивача, стадії цивільного процесу, коли справа розглядається в суді загальної юрисдикції чи в порядку перегляду, а також важливим питанням є те, на доведення яких обставин спрямовано доказ: матеріальних чи процесуальних. Стадійність процесу доведення має також умовний характер, оскільки важко передбачити, коли потрібно його розпочати і коли він закінчиться.

Підготував помічник голови суду Гриновець О.Б.