Поняття доказів та їх класифікація в цивільному процесі.

Поняття доказів та їх класифікація в цивільному процесі.

В юридичній літературі проблема сутності судових доказів давно є дискусійною, не зважаючи на те, що в законі зазначені норм-дефініції, які розкривають зміст судових доказів.

На думку С.В. Курильова, судовими доказами є факти, отримані з передбачених законом джерел і передбаченим законом способом, які знаходяться з невідомим суду фактом в певному зв’язку. За допомогою цього зв’язку можливе встановлення невідомих фактів [61, с. 9]. Автор не повністю визначив поняття доказів, знехтувавши тими обставинами, що самі факти без засобів доказування не можуть бути залучені в судовий процес. Якби законодавець мав на увазі докази лише як факти, то такі поняття як допустимість доказів в законодавстві були б зайвими. Адже допустимість доказів має безпосереднє відношення до їх процесуальної форми, тобто носіїв інформації і способу її доведення суду.

Також слід відмітити погляди М.С. Строговича та Д.М. Чечота, які дотримувались подвійної природи судових доказів як явища. Перший, наприклад, вважав, що докази це, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин чи його відсутність, винність чи невинність тієї чи іншої особи у його вчиненні. По-друге,  – це ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про важливі для справи факти і за допомогою яких ці факти встановлюють. Термін «докази» дійсно використовується в різних словосполученнях, в залежності від ситуації при формулюванні норм доказового права. Наприклад, у словосполученні «докази є будь-які фактичні дані» вказується на їх інформаційний, логічний склад. В таких словосполученнях як «письмові докази», «речові докази» робиться наголос на їх процесуальній формі, з якої отримується фактична інформація у вигляді суджень. Вищевказане подвійне використання слова «докази» в тексті закону, в судовій практиці не означає, що судові докази по своїй суті мають подвійну природу. Просто одним словом зазначаються дві сторони судових доказів.

Дослідженням питання судових доказів займався і В.В. Молчанов. Поняття доказів він тісно пов’язував з виділеними ним трьома їх функціями:

1)           накопичення інформації – докази виступають як засоби організації дій по доказуванню, займаючи в структурі доказування проміжне місце між ціллю і результатом пізнавальної діяльності;

2)           відображально-інформаційна – відомості про факти можуть бути використані в процесі для досягнення істини по справі в наслідок того, що вони відтворюють факти реальної дійсності, являються їх відображенням;

3)           підтверджуюча – обґрунтування висновків суду в рішенні. Судові докази є не тільки засобами отримання інформації, а й після оцінки доказів є аргументами обґрунтування кінцевих висновків суду.

Автор поділяв погляд єдиного поняття судових доказів, які можуть бути використані в процесі встановлення істини, оскільки відтворюють факти реальної дійсності та є їх відображенням. Саму процесуальну форму автор розглядав як гарантію достовірності отриманих відомостей.

Проте найбільш повною, на мою думку, є точка зору М.К. Треушникова. Судові докази на його думку, наділені змістом, тобто інформацією про невідомі факти, процесуальною формою – носії інформації та способом доведення її до суду та визначеним порядком отримання і дослідження доказової інформації. Ці три складові характеризують, на думку автора, правову природу судових доказів. Відсутність будь-якої складової веде до ліквідації судового доказу в цілому.

Коментуючи ст. 27 ЦПК УРСР від 18 липня 1963 року,  В.В. Комаров виділив такі ознаки доказів:

1) вони є фактичними даними, тобто вiдомостями про факти;

2) за їх допомогою встановлюється наявнiсть або вiдсутнiсть обставин, якi мають значення для справи;

3) обставини в цивiльнiй справi встановлюються не довiльним шляхом, а лише тими засобами доказування, якi названо самим законом;

4) закон передбачає порядок одержання доказiв, дотримання якого необхiдно для того, щоб одержанi в судi свiдчення про факти мали доказову силу.

В.І. Тертишніков, розглядаючи поняття доказів, окрім вище вказаних ознак для його повного висвітлення вказав, що жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили для суду. Дана ознака випливає із ст. 212 ЦПК.

Стаття, в якій розкривається поняття доказів в чинному ЦПК України, практично повністю відповідає старій редакції. З норми-дефініції законодавець лише вилучив словосполучення «у  визначеному  законом  порядку» та слово «правильного» із словосполучення «для правильного вирішення справи». Дані дії цілком зрозумілі, адже інші статті ЦПК цілком достатньо регулюють відповідні відносини (ст. 1, 180, 189 та інші), що і штовхнуло законодавця притримуватися принципів економії та лаконічності.

Щодо класифікації доказів, хоча вона і має теоретичний характер, проте є підґрунтям для правильного сприйняття конкретних доказів усіма учасниками судочинства. Дане питання є також дискусійним, щодо самої класифікації і її критеріїв.

За характером зв’язку фактичних даних з фактами, що підлягають установленню, В.Ф. Усенко виділяє прямі і побічні докази. Такої думки і дотримується більшість процесуалістів. Прямий доказ безпосередньо вказує на той чи інший факт, який має значення для справи. Прикладом прямого доказу є розписка, щодо підтвердження обставин про те, що позика мала місце та згідно з якою гроші мали бути повернуті у визначений у ній строк.

Побічні докази, в свою чергу, характеризуються чисельністю зв’язків з фактом, тому у процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про нього. Наприклад, батьківство в більшості випадків встановлюється на підставі побічних доказів.

На думку Д.А. Фурсова, похідні докази можуть вказувати лише на можливі висновки про наявність чи відсутність зв’язку з фактом, який встановлюється, оскільки мають місце багатозначні зв’язки. Вони тільки тоді наділені доказовою силою, коли утворюють систему, яка складається з внутрішніх несуперечливих елементів. Оскільки похідні докази не мають сили прямих, то й основані на них припущення мають адекватну цінність. Автор зазначає, що побічні докази потребують обережного ставлення, тому що до них можуть бути віднесені й спроби зацікавлених осіб створити утруднення для знаходження істини по справі та винесення справедливого рішення.

За процесом формування даних про факти (характером створення доказів) судові докази поділяються на первинні та похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) – відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел.

Використовуючи такий критерій як джерело отримання докази можна поділити на речові, письмові, особисті та змішані.  Такої  позиції  дотримується С.Я. Фурса.

До особистих доказів автор відносить: пояснення сторін, третіх осіб, представників, заявників та заінтересованих осіб (окреме провадження), заявника та боржника (наказне провадження), показання свідків, висновки експертів та письмові докази за умови, якщо при формуванні останніх не застосовувались технічні прилади. До речових доказів – всі речі, доказове значення яких  у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом  для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи. Вона акцентує увагу на відсторонення особистих та речових доказів від технічних засобі, відокремлюючи окремий вид доказів – отримані за допомогою технічних засобів. До останніх автор відносить: звуко- і відеозаписи, фотографії, інформацію отриману через Інтернет, комп’ютерні програми, наприклад бухгалтерські рахунки, висновки експерта, що ґрунтуються насамперед не на його досвіді або знаннях, а на комп’ютерній обробці наданого матеріалу. До змішаних доказів С.Я. Фурса відносить ті, які неможливо віднести без певного наближення до певного виду. Наприклад, досліджуючи висновок експерта суд або сторони вправі цікавитися на чому базується його висновок і якою мірою він відображає реальність: чи він зроблений ним особисто чи за допомогою певних апробованих програм, чи перевірялися висновки за допомогою інших програм. Дана класифікація доказів стосовно джерел отримання доказів, на мою думку, є цілком актуальною, враховуючи стрімкий науково-технічний розвиток сьогодення, та збільшення ролі технічних засобів у діяльності експертів, та й у діяльності суду загалом.

Ґрунтовна робота щодо класифікації особистих судових доказів була виконана К.С. Юдельсоном. Автор виділив окремо пояснення, показання та висновок експерта. Пояснення можуть надавати лише сторони, треті особи та їх представники. Вони не є свідками, але можуть бути допитані користуючись правами останніх, про відомі їм обставини. Дані положення зазначені і в законодавстві, шляхом відображення останніх трьох видів особистих доказів в різних статтях. Відповідне відокремлення є не зовсім точним тому, що результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є показання, а не пояснення.

Також слід відзначити працю С.Я. Фурси в напрямку дослідження природи справ окремого провадження, опираючись на яку запропоновано класифікувати докази стосовно зв’язку їх з предметом доказування, враховуючи специфіку останнього в окремому провадженні. На думку автора, слід також виділити: предметні докази – на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов’язані з переметом доведення та які залежать від мети встановлення певного факту; та додаткові докази, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлений факт матиме юридичне значення і немає іншої можливості його встановити. Наприклад, довідка РАЦС про те, що архів не зберігся.

Також можливі класифікації доказів стосовно того, хто їх подає в основі підтвердження своєї правової позиції на: 1) докази подані для підтвердження позовних вимог та 2) докази подані в основі заперечення проти позову. Інколи перші називають доказами «нападу», а останні «захисту». Проте дана класифікація є не досить важливою і рідко застосовується на практиці.

Стосовно результатів оцінки доказів судом, а також можливості їх використання як засобів для обґрунтування кінцевих висновків суду слід відзначити класифікацію М. К. Треушникова. В такому разі докази поділяються на: достатні і недостатні, достовірні та недостовірні.

Класифікація доказів має не тільки пізнавальне значення, але й важливе практичне, оскільки вона групує їх, вказує на об’єм засобів і способів доказування, якими розпоряджається суд, виявляє особливості окремих видів доказування, які неможливо виявити в процесі їх збирання, дослідження та оцінки.

Підготував помічник голови суду Гриновець О.Б.