Неоднозначне застосування закону судами як підстава звернення до Конституційного Суду України

Неоднозначне застосування закону судами як

підстава звернення до Конституційного Суду України

Відповідно  до  чинного  законодавства  України  неоднозначне  застосування судами  Конституції  України  і  законів  України  є  підставою  для  звернення  до Конституційного Суду України  (далі — Суд) щодо офіційного тлумачення зазначених актів.

З огляду на конституційний статус згаданих органів державної влади як ексклюзивних суб’єктів здійснення судочинства реалізація ними відповідних повноважень  посідає  особливе  місце  у  механізмі  конституційно­правових  гарантій права на справедливий суд, є важливим правовим засобом захисту прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб.

Попри те, що різні аспекти проблеми неоднозначного (неоднакового) застосування закону були предметом досліджень багатьох науковців та юристів­практиків.

Потреба у чіткому розумінні поняття «неоднозначне» в контексті застосування закону судами є актуальною передусім для суб’єктів права на звернення до Суду щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також для самого Суду як уповноваженого суб’єкта розгляду відповідних звернень.

Суд є ексклюзивним суб’єктом, уповноваженим безпосередньо інтерпретувати поняття «неоднозначне застосування закону», а також офіційно встановлювати такий,  що має правові наслідки, факт наявності (відсутності) неоднозначності правозастосування.

Попри те, що неоднозначне застосування закону судами є підставою  для звернення  до  Суду,  чинне  законодавство  не  містить визначення  ні  згаданого поняття  в  цілому,  ні  його складових. Через  це  у  компетентного  суду  в  процесі здійснення  судочинства  виникає необхідність усунення цих прогалин  шляхом формування відповідних правових позицій у власних судових актах.

У лінгвістичному аспекті поняття «неоднозначний» вживається у двох значеннях:  неоднаковий,  різний,  різноманітний  у  своєму  прояві;  такий,  що  допускає можливість різного тлумачення, розуміння чого­небудь, підходу до чого­небудь.

Факт неоднозначного застосування норми права судом загальної юрисдикції повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення в чомусь, мати те чи  інше підтвердження (наприклад, у фактичних процесуальних діях суду). 

Однак,  це  не  стосується  такого  процесуального документа, як окрема думка судді щодо судового рішення, ухваленого колегією суддів, до складу якої він входить, оскільки при цьому відсутній факт застосування норми таким суддею — він лише висловлює у передбаченій законом формі своє ставлення щодо правильного, з його погляду, правозастосування.

Про неоднозначність застосування норми свідчить її «неоднакове розуміння» судами  загальної  юрисдикції  в  процесі  правозастосування, що  призводить  до ухвалення «рішень, які мають різні правові наслідки» (наприклад, коли «в одних випадках суди розглядали апеляційні скарги на ухвали судів першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо повороту виконання рішення суду, а в інших  — відмовляли у прийнятті до розгляду таких скарг»).

Для уможливлення оцінки органом  конституційної юрисдикції  норми правового акта на предмет неоднозначності застосування така норма має бути застосована судом  загальної юрисдикції під  час розгляду  справи по  суті  в  судовому порядку, до того ж у справі за участю суб’єкта звернення до Суду.

Необхідною  передумовою  застосування  судом  загальної  юрисдикції  тієї  чи іншої  норми матеріального  закону  є  відкриття  провадження  у  справі.

Неоднозначність  у  застосуванні  положень  закону  нерозривно  пов’язана  з предметом правозастосування — одна й та сама норма  (її положення) одного  і того  самого  закону.

Для визнання Судом особи належним (правомочним) суб’єктом права на конституційне звернення принаймні один  із правозастосовних актів має бути прийнятий щодо  такого суб’єкта особисто  та стосуватися саме його  конституційних прав і свобод.

Як  предмет  неоднозначного  застосування  Суд  тлумачить  «конкретні  статті (окремі положення) Конституції України або Закону України».

Листи  органів  державної  виконавчої  влади, що  містять  посилання  на певну норму закону, але мають інформаційний характер, «не можуть розглядатися  як факти  неоднозначного  застосування  її  положень». Це  саме  стосується  і наукових публікацій, повідомлень  у пресі про  судову практику,  «які не  є  актами застосування положень Конституції України або законів України судами України та іншими органами державної влади».

Офіційне тлумачення норми закону як предмета неоднозначного застосування може  мати  місце  за  умови,  якщо  вона  попередньо  інтерпретувалася  судами  у різних справах та стосовно різних суб’єктів. Так, згідно з правовою позицією Суду «рішення  судів  загальної  юрисдикції  різних  інстанцій  у  конкретній  справі  не  є аргументом неоднозначного застосування норми закону».

Одна лише наявність різних правових актів, якими суперечливо регулюється одне й те саме питання, не є свідченням того, що вони по­різному застосовуються. До того ж «вирішення питань правозастосування та усунення колізій у законодавстві не належить до повноважень Конституційного Суду України».

Ще однією умовою можливості офіційного тлумачення по­різному застосованої  норми  закону  є  статус  судових  рішень  у  контексті  наявності  у  них  законної сили та остаточності (відсутності їх оскарження).

Однієї лише наявності фактів неоднозначного застосування судами загальної юрисдикції положень однієї і тієї самої норми закону для її офіційного тлумачення недостатньо — необхідність у такому тлумаченні має бути актуальною. Згаданої умови  буде  дотримано,  зокрема,  у  разі  якщо  Судом  раніше  не  ухвалювалося рішення, «яке стосується того ж предмета і тих самих підстав для тлумачення». Таким чином, на підставі згаданих підходів Суду неоднозначне застосування судами  загальної юрисдикції  положень  Конституції  України  або  закону  України можна визначити як неоднакове розуміння та безпосереднє застосування щодо різних суб’єктів однієї і тієї самої норми (одних і тих самих її положень) Конституції України або одного  і того самого закону України у різних справах щодо одного  і того самого виду правовідносин або у тотожних за предметом спорах (позовах), за однакових юридично значимих та фактичних обставин, наслідком чого є ухвалення  актів  правозастосування  у  формі  судових  рішень,  що  набрали  законної сили, не є оскарженими та мають різні правові наслідки.

Підготував помічник судді Тарапацький Т.О.