Показання свідків у цивільному процесі

Показання свідків у цивільному процесі.

Показання свідків – це свідчення, повідомлені особами, яким можуть бути відомі які-небудь обставини, що мають значення для розгляду і вирішення справи. Свідком є особа, якій ці обставини відомі. Від інших учасників процесу, на думку С.В. Васильєва, свідок відрізняється наступними особливостями:

1) свідок є юридично незацікавленою особою. Громадяни, в яких зацікавленість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, котрі беруть участь у справі (позивач, відповідач, треті особи). У разі наявності іншої зацікавленості, особа може бути допитана як свідок;

2) законодавством не встановлено вік, з досягненням якого особа може бути допитана як свідок. При необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки;

3) свідок є носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або одержавши відомості про них від інших осіб. У випадку, коли свідок не може назвати джерела своєї обізнаності щодо обставин, його показання не можуть використовуватися як доказ;

4) на свідка покладаються два основні обов’язки: з’явитися до суду у призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи .

За словами М.К. Треушникова, свідок є носієм, джерелом свідчення про факти. Судовим доказом є свідчення про факти, які містяться в показаннях свідка, тому свідок і показання свідка – різні поняття. Свідок – джерело доказу, і показання свідка – засіб доказування, який містить певну інформацію .

На законодавчому рівні показання свідка, як поняття, закріплено ст. 63 ЦПК, – «повідомлення про відомі свідку обставини, які мають значення для справи».

М.К. Треушников показання свідка поділяв на дві частини: загальну і спеціальну. До першої відносяться свідчення, які встановлюють особистість свідка, його відносини з сторонами, та до справи. До другої, – свідчення про факти, які мають значення для справи, тобто те, що має доказове значення.

С.В. Васильєв надає таку класифікацію показань свідків, в залежності від змісту:

1) відомості-інформація. Дані показання дають свідки, не знайомі із сформованими взаєминами і правовідносинами сторін, між якими є спір. Вони, як правило, обмежуються викладом якогось одного або декількох фактів, що мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Такі показання дають очевидці, які випадково довідалися про ті чи інші обставини;

2) відомості, що містять, крім того, і судження. Це типово для свідків, добре знайомих із сторонами, або однією з них, знають розвиток спірних правовідносин. Вони як правило, не обмежуються розповіддю щодо конкретного факту, а викладають свої міркування, судження і здогади, що містять оцінку спірної ситуації, дають характеристики конфліктуючих осіб;

3) показання обізнаних з фактами свідків, які в силу своїх професійних, спеціальних знань здатні не тільки повідомити суду інформацію фактичного характеру, але й указати причини та наслідки конкретних обставин. Обізнані з фактами свідки за своєю природою близькі до фахівців.

Оскільки свідок №1 була знайомою позивача і знала про орендування відповідачем квартири дані нею показання відносяться до відомостей, які також містять судження. Свідчення свідка №2 є відомостями-інформацією. 

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Сама ж процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності в нього дієздатності. Ними можуть бути і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійсність.

Свідок для виконання своїх обов’язків повинен наділятися відповідними процесуальними правами. І.В. Решетнікова виділяє такі права свідка:

1)      давати показання рідною мовою;

2)      вимагати допиту в закритому судовому засіданні, якщо це необхідно з метою охорони державної таємниці;

3)      користуватися при дачі показань письмовими замітками в випадках, коли показання пов’язані з якими-небуть обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти у пам’яті;

4)      просити про допит по місцю свого перебування, якщо внаслідок хвороби, старості, інвалідності чи інших важких причин вони не в стані появитися за визовом в суд.

Не всі вищевказані права закріплюються за свідками чинним ЦПК України, закріплені деякі з них. Так, не передбачено право вимоги допиту в закритому судовому засіданні, якщо це необхідно з метою охорони державної таємниці. Особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були їм довірені у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем не підлягають допиту про такі відомості. Також свідки не вправі просити суд про їх допит за місцем свого перебування. ЦПК України передбачає можливість допиту свідків за їх місцем знаходження в порядку забезпечення доказів, що здійснюється за заявою осіб, які беруть участь у справі (ст. 133 ЦПК України).

Застосування показань свідків не безмежне. Цивільне процесуальне законодавство встановлює випадки, коли особи не підлягають допиту як свідки і коли вони можуть відмовитися від дачі показань. Такі випадки отримали назву «привілеї», тобто звільнення від дачі показань. При цьому прийнято виділяти абсолютні привілеї і відносні. У тому випадку, якщо встановлена заборона на допит особи в якості свідка, такий привілей називаються абсолютним. Якщо ж подання свідчень залишається на розсуд свідка, то це відносний привілей . По-іншому ці правомочності називає С.Д. Васильєв – імунітетом свідка, поділяючи його на повний і частковий. В обох випадках – це право свідка відмовитися від дачі показань, або його звільнення від їх дачі в силу родинних відносин або службових обов’язків. Необхідність введення імунітету (привілеїв) свідків визначається його соціальним призначенням як засобу забезпечення поважного ставлення до особистості, охорони її особистого життя та процесуальної значимості, а саме: розширення процесуальних прав свідка, удосконалення його правового статусу, запобігання неправдивим показанням, зміцнення моральних основ цивільного судочинства.

Ст. 63 Конституції України звільняє особу від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. У ст. 52 ЦПК наведено перелік членів сім’ї та близьких родичів. До них належать чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід,  баба,  внук,  внучка,  усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник,  особа,  над  якою  встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб. Щодо себе та цих осіб свідок може відмовитися давати показання, повідомивши причини відмови (52 ЦПК), – це і називається повним імунітетом. В.В. Ярков дане процесуальне право називає відносним привілеєм, опираючись на те, що особи можуть вімовитися від дачі свідчень, але при їх бажанні такі показання можуть і надати.

Також закон встановлює перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки взагалі. Виходячи із змісту статті до них можна віднести недієздатних фізичних осіб, а також осіб, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання . Недієздатні фізичні особи є такими, що внаслідок хронічного,  стійкого психічного розладу не  здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України). Підставою заборони допиту є нездатність даних осіб давати показання в цілому або відносно конкретних обставин.

Не можуть бути свідками особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, про такі відомості (ст. 51 ЦПК України) Дані обмеження зазначаються у нормативних актах, які регламентують правосуб’єктність відповідних осіб. Наприклад, згідно положень СК України особи,  яким  у  зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна  інформація  щодо  усиновлення  (перебування  осіб,   які бажають  усиновити  дитину,  на  обліку,  пошук  ними  дитини  для усиновлення,  подання заяви про усиновлення,  розгляд  справи  про усиновлення,  здійснення  нагляду  за дотриманням прав усиновленої дитини   тощо),  а  також  інші  особи,  яким став  відомий  факт усиновлення, зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. У разі розголошення цих відомостей, відповідні особи притягуються до відповідальності (ст. 228 СК України).

Цивільно-процесуальний закон також надає священникові право відмовитися від дачі показань з обставин, що стали відомими йому на сповіді віруючих. Метою введення даної заборони є захист прав громадян, які сповідують релігію, і керуються також канонічним правом. Обов’язково слід зазначити наявність імунітету у всіх священнослужителів з питань, пов’язаних зі сповіддю, незалежно від їх релігійної приналежності.

Професійні судді, народні засідателі та присяжні також звільняються від дачі показань про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку. Таємниця наради є однією з гарантій реалізації принципу незалежності суддів при здійсненні правосуддя, оскільки тим самим створюються умови, що дозволяють виключити сторонній вплив або тиск на суддів і забезпечують можливість без яких-небудь побоювань висловлювати свою думку з обговорюваних питань.

Положення ст. 51 ЦПК України не означають, що особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці довірені їм відомості, священнослужителі, професійні судді, народні засідателі та присяжні не можуть бути свідками. Їхній імунітет стосується лише конкретних відомостей.

Відповідно до міжнародних угод, держава гарантує діяльність працівників консульських установ. Вони не зобов’язані давати показання з питань, пов’язаних з виконанням своїх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи, які стосуються їх функцій, а також показання щодо роз’яснення законодавства акредитованої держави. Тому даний допит проводиться лише на їх прохання або за їх згоди.

Поряд із правовим статусом свідка законодавець встановлює і правовий порядок його участі, допиту. Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом подання заяви, де зазначають його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання або місце роботи та обставини, що він може ствердити. До початку розгляду справи по суті свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. Свідки, які ще не давали показань не можуть знаходитися в залі судового засідання під час розгляду справи. Обов’язок вжити заходів з метою, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд не допитав, покладено на судового розпорядника. Кожний свідок під час судового розгляду допитується окремо, а після допиту залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Також суд може за згодою сторін дозволити свідку залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи.

Що стосується порядку допиту свідків, то І.В. Решетнікова виділяє в ній наступні частини:

1) встановлення особи свідка, його прізвища, імені, по батькові, місце роботи та місця проживання;

2) попередження про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за завідомо неправдиве показання. Свідку роз’яснюються його права і обов’язки, про що береться розписка (крім допиту осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку);

3) з’ясування відносин з особами, які беруть участь у справі;

4) повідомлення суду в довільній формі всього, що свідку відомо по справі;

5) задавання питань свідку.

Такий же порядок допиту встановлює вітчизняне цивільне процесуальне законодавство в ст. 180 ЦПК України. Можна лише добавити процедуру можливої відмови від дачі показань свідка, якої автор не передбачив, та її оформлення, що здійснюється ухвалою суду.

Доволі складним і невизначеним є питання необхідності приведення свідків до присяги, що прямо передбачено законом. Не всі автори вважають це за необхідність через те, що зміст присяги ґрунтується на урочистості і етичних аспектах. Проте не слід забувати, що присяга закріплюється також попередженням свідка про відповідальність (ст. 180 ЦПК), і є, свого роду, елементом традиції, який спонукає свідка давати правдиві показання, опираючись на моральні принципи та канонічні закони.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. При цьому свідок, даючи показання, може користуватися записами у випадках, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду. Після розповіді свідка йому можуть бути поставлені запитання. Першою, згідно з процедурою допиту, задає питання особа, за заявою якої його викликано, потім, всі інші особи, які беруть участь у справі. Суд також вправі з’ясовувати суть відповіді свідка, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту всіма особами. У разі постановки питань, які за своїм змістом ображають честь і гідність особи чи є навідними, або не стосуються предмета розгляду, головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі знімати ці поставлені свідку питання.

Принцип безпосередності судового розгляду допускає дослідження доказів саме у цьому судовому засіданні, в якому розглядається справа. Однак, у ряді випадків можливості допитати свідків у даному засіданні або немає, або такий допит є недоціль­ним. Тому в тій чи іншій справі можуть бути показання свідків, зібрані у порядку судових доручень, забезпечення доказів або до­питу свідків за місцем їх проживання, перебування. Одержані зазначеними у попередньому пункті способами ма­теріали допиту свідків повинні обов'язково оголошуватися у су­довому засіданні, тому що у противному разі вони не будуть мати доказового значення.

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання [87]. Малолітні свідки, тобто особи, які не досягли чотирнадцяти років і, за розсудом суду, неповнолітні свідки (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) допитуються в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі або представників органів опіки і піклування, а також служби у справах дітей (ст. 182 ЦПК).

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, тобто віку з якого може наставати кримінальна відповідальність, головуючий лише роз’яснює обов’язок про необхідність давати правдиві показання. Такі особи не попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань і за завідомо неправдиві показання, і до присяги не приводяться, а після закінчення допиту видаляються з зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнає їх присутність необхідною.

У виняткових випадках, коли це необхідно для об’єктивного з’ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після її повернення, головуючий її повідомляє про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Дані положення закріплені законодавцем з метою унеможливити вплив дорослих на свідчення підлітків, який може сприяти дачі невірних показань, або відмови свідчити взагалі.

Згідно ч. 12 ст. 180 ЦПК України суд може одночасно допитати свідків для з’ясування причин розходжень у їхніх показаннях. Іншими словами, суд може провести очну ставку.

Порядок проведення очної ставки цивільним законодавством не регламентований, але слід припустити, що він багато в чому відповідає порядку допиту. Основні умови для проведення очної ставки: наявність двох раніше допитаних осіб та розходження у їхніх показаннях. Слід погодитися  з В.В. Комаровом, який очну ставку характеризує як специфічну форму судового допиту та наводить наступні особливості, що її відрізняють від допиту:

1) метою очної ставки є усунення істотних розходжень у вже даних раніше показаннях допитуваних, мета допиту – отримання відомостей що мають значення для справи;

2) предмет допиту свідків значно ширший за предмет очної ставки, який торкається лише невеликої частини інформації;

3) мета, умови та обстановка виключають проведення очної ставки в формі вільної розповіді, на відміну від допиту свідка;

4) очна ставка може проводитися лише між свідками.

Автор вірно зазначає, що проведення очної ставки збільшує можливість суду щодо встановлення необхідних обставин справи, а в зв’язку з цим, враховуючи її специфічність і важливість, очна ставка повинна регламентуватися окремою нормою ЦПК України.

Характеризуючи природу показань свідків як засобу доказування, доцільно вказати сукупність неточностей найбільш притаманних даному засобу доказування та проблем, які найчастіше виникають при його використанні.

Що стосується діяльності суду, за словами І.В. Решетнікової, при дослідженні показань свідків суди допускають ряд однотипних помилок: не завжди виконують вимоги закону про з’ясування відносин між свідком і особами, які беруть участь у справі; не з’ясовують джерело обізнаності свідка; часто саме суди, а не сторони задають всі необхідні питання свідку. Ці помилки можуть привести до неправильного рішення справи і, тому їх потрібно уникати.

Поряд з цим, однією з найбільших проблем при допиті свідка є умисна або мимовільна недостовірність показань свідка. Люди можуть з різних міркувань перекручувати істину. І хоч свідки підлягають покаранню за неправдиві показання, випадки притягнення їх до відповідальності бувають досить рідко . Основним при лжесвідченні є те, що свідок, даючи показання, усвідомлює їх завідому неправдивість, невідповідність дійсності, протилежність істинні. Даючи такі показання, свідок намагається обманути суд, добитися прийняття необ’єктивного рішення. Такими діями він здійснює злочин і тому підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. Проте неправда показань свідків не завжди є умисною. Буває, свідки при дачі показань просто помиляються. В такому випадку відповідальність за лжесвідчення особи не несуть.

Дослідивши показання свідків, можна зазначити, що вказаний засіб доказування характеризується такими основними ознаками як: свідок є юридично незацікавленою особою; він є носієм відомостей про обставини, що мають значення для розгляду справи; закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана як свідок. У зв’язку з тим, що свідки в результаті збігу обставин або безпосередньо сприймають події, що є обставинами справи, або отримують ці відомості від інших осіб – їх показання є важливим засобом доказування.

Підготував помічник голови суду Гриновець О.Б.