flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Забезпечення процесу доказування джерелами доказової інформації в цивільному судочинстві

05 грудня 2017, 16:00

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ ТА ОЦІНКИ ДОКАЗІВ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

 

Забезпечення процесу доказування джерелами доказової інформації

 

З метою справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення справ в порядку цивільного судочинства, законодавець зобов’язаний  передбачити всі можливі варіанти сприяння особам, які беруть участь у справі, в отриманні ними доказів. Не завжди необхідні докази знаходяться у осіб, на яких покладено обов’язок  з доказування певних обставин, інколи отримання доказів є ускладненим або взагалі неможливим, оскільки вони можуть зникнути або їх можуть пошкодити. Для забезпечення судового процесу засобами доказування в ЦПК України процесуально передбачено спеціальні процедури, які наділяють відповідних суб’єктів  права необхідними повноваженнями. До них належать забезпечення доказів та судові доручення. Для докладної характеристики даних інститутів, в першу чергу, необхідно дослідити позицію сторін в судовому процесі, та їх процесуальний статус відносно обов’язку  доказування.

За словами Т.В. Цюри, стоpони в позовному пpовадженні є суб’єктами спіpних матеpіальних пpавовідносин, які мають різну юpидичну заінтеpесованість у pезультатах розгляду справи, а саме – матеpіально-пpавову і пpоцесуальну. Матеpіально-пpавовий інтеpес позивача виpажається в одеpжанні блага, яке пpинесе йому pішення суду пpо задоволення позову. Цим зумовлюється також зацікавленість позивача, яка спонукає його до процесуальних дій спрямованих на досягнення процесуальної мети – ухвалення судом pішення пpо задоволення позову. Матеpіально-пpавовий інтеpес відповідача пpоявляється у встановленні судовим pішенням або ухвалою відсутності в нього будь-яких пpавових обов’язків пеpед позивачем, а пpоцесуальний – у діяльності, спрямованій на доведення заперечень проти позову або у створенні можливих перешкод для винесення судом pішення пpо задоволення позову і покладення на нього відповідних обов’язків. Автор має рацію, вважаючи, що сторони в цивільному процесі мають протилежні матеріально-правові та процесуальні інтереси. Незважаючи на зацікавленість сторін у справі, законом зазначається, що вони зобов’язані добросовісно здійснювати свої права і виконувати процесуальні обов’язки. Принцип змагальності, в свою чергу, надає особам, які беруть участь у справі, рівних можливостей в процесі доказування, а особливо сторонам в позовному провадженні. Цей основоположний принцип навіть закріплений у Конституції. Стосовно доказової діяльності (подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості) сторони, треті особи та їх представники наділені рівними правами, чого не можна сказати про сукупність наданих їм обов’язків. Брати участь у доказовій діяльності можуть всі особи, які беруть участь у справі. Однак доказування кожної обставини, що має значення для ухвалення рішення у справі, в силу закону стає обов’язком певного суб’єкта. Кримінально-процесуальне законодавство закріплює, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Отже, обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинність – він не несе відповідальності й обов'язку надання доказів у підтвердження відсутності своєї вини. В процесуальній науці – це  називається презумпцією невинуватості.

На відміну від кримінального судочинства, цивільний процес стоїть на іншій позиції – кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Тобто в цивільному судочинстві, за загальним правилом, діє презумпція вини. На це вказує твердження зазначене в ч. 3 ст. 10 ЦПК України.  Звідси можна сформулювати загальне правило розподілу обов’язків з доказування – позивач повинен довести обґрунтованість своїх вимог, а відповідач – своїх заперечень.

Доцільно відмітити позицію Д.Д. Луспеника, який відносить функцію розподілу і повідомлення сторонам їх обов’язку з доказування до завдань суду в рамках юрисдикційної процедури. На мою думку, з автором слід погодитися, враховуючи те, що саме суд (головуючий) здійснює керівництво процесом розгляду справи, в рамках, визначених процесуальним законодавством, та сприяє учасникам процесу в здійсненні їхніх прав.

Законодавцем визначено загальні правила розподілу обов’язків з доказування. Проте стосовно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань можуть застосовуватися  спеціальні.  До них можна віднести презумпції та фікції.

О.А. Кузнєцова зазначала, що презумпція є однією із тих категорій, яка має багаторічну історію в законодавчій і правозастосовчій практиці, в зв’язку з специфікою їх використання – коли неможливо встановити якийсь факт, обставину, подію або їх встановлення ускладнене [60]. Презумпцією є прямо або побічно закріплене спеціальною нормою припущення про наявність або відсутність юридично значимої обставини, яке перерозподіляє обов’язки по доказуванню. Змістом презумпції є інформація ймовірна, що у більшості випадків допускає можливість спростування, хоча і зазначається про наявність презумцій, спростування яких неможливе. Прикладами презумцій у цивільному процесі є презумпція незалежності і неупередженості судді, неповажності причини неявки у судове засідання осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце судового розгляду та інші.

Сутністю правил розподілу обов’язків по доказуванню, заснованих на презумціях, полягає в тому, що у випадку складного доказування відповідного факту закон звільняє сторону від цього обов’язку, якщо доказаний пов'язаний з ним інший факт.

Поняття фікції, так як і дефініції, не закріплено в законодавстві. Визначення даного терміну також напрацювала юридична наука та судова практика. Під фікцією розуміється використання в певних цілях положення, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведенні дійсності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки. Наприклад, ст. 76 ЦПК України встановлює порядок вручення судових повісток про виклик. З її змісту можна зробити висновок, що належним повідомленням є вручення повістки у разі відсутності особи, яка повідомляється, будь-кому із членів її сім'ї, що проживають разом з нею, а за їх відсутності – відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. Положення статті закріплюють процесуальну фікцію, враховуючи те, що особа вважається повідомленою і суду немає потреби це доводити, хоча реального повідомлення відповідної особи не було (фікція належного повідомлення).

Презумпції та фікції є заходами, які забезпечують процесуальну економію юридичних засобів і зусиль суддів та учасників процесу при здійсненні правосуддя, встановлюючи особливий режим розподілу обов’язків по доказуванню.

Як уже зазначалося, одним із шляхів сприяння суду реалізації особами, що беруть участь у справі, своїх процесуальних прав та обов’язків є забезпечення доказів. В законі немає норми-дефініції, яка закріплює дане поняття. Проте правова наука забезпечення доказів визначає як заходи, які спрямовані на зберігання відомостей про обставини справи, у випадках, коли використання джерела цих відомостей може в майбутньому виявитися неможливим або ускладненим. Необхідність забезпечення доказів може виникати з різних підстав: майбутнє знищення письмового або речового доказу, виїзд свідка у тривале відрядження чи лікування та інше. З цією метою ЦПК України  передбачає низку заходів, які здійснюються судом за клопотанням заінтересованих осіб. До них, належать: допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням.

Слід відзначити, що віднесення допиту свідків, огляду письмових і речових доказів до засобів забезпечення доказів є доволі дискусійним питанням. Огляд – це процесуальна дія, що спрямована на пошук фактичних даних, які стосуються справи, шляхом огляду стану і ознак різних об’єктів дійсності, у тому числі з використанням науково-технічних засобів. Він більше стосується порядку дослідження доказів, ніж їх забезпечення, так само як і допит.

Тому  в   даному   випадку  необхідно   прислухатися   до    пропозиції   

С.Я. Фурси, яка вважає, що засобами забезпечення доказів можуть бути: виклик судом свідка для дачі показань, а якщо він не з’явився без поважних причин – здійснення його приводу, та призначення огляду речових і письмових доказів (у тому числі й огляд на місці). На мою думку, для впровадження цих змін ч. 2. ст. 133 ЦПК України необхідно викласти в такій редакції: «Способами забезпечення судом доказів є виклик для дачі показань, а у разі необхідності – привід свідка, призначення проведення експертизи та (або) огляду доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, витребування доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів».

За словами Я.П. Зейкана, витребування доказів є одним із способів їх збирання, який може здійснюватися як адвокатом, так і судом в порядку забезпечення доказів. З положень, закріплених ст. 137 ЦПК України,  витребування доказів можна визначити як  ініційовану за клопотанням зацікавлених осіб процесуальну вимогу суду до осіб, які володіють доказом, стосовно його тимчасового направлення безпосередньо суду або уповноваженим особам. Дана вимога є безумовною і її невиконання тягне за собою притягнення до відповідальності.

Здійснення забезпечення доказів як процесуального заходу чітко регламентується процесуальним законодавством. У зв’язку з тим, що підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або утрудненою – ці особи наділені правом звернутися до суду з клопотанням про забезпечення доказів. Ініціатива зацікавлених осіб, проявлена у заяві про забезпечення доказів, є обов’язковою умовою застосування заходів забезпечення доказів (ст. 133 ЦПК України). Заява повинна містити обов’язкові реквізити: вказівку судді чи суду, яким вона адресована, бути датована і підписана, в ній треба зазначити, яких конкретно дій щодо забезпечення доказів просить від суду (судді) заявник, та з якою метою їх потрібно здійснити.

Зацікавлені особи можуть звернутися до суду з клопотанням про забезпечення доказів як після пред’явлення позову, так до такого пред’явлення. У разі подання заяви про забезпечення доказів до пред’явлення позову, заявник зобов’язується подати позовну заяву протягом 10 днів. Якщо такого не сталося, то обов’язком відповідної особи є відшкодувати судові витрати та завдані заходами забезпечення доказів збитки (ст. 133 ЦПК України).

Розгляд заяви про забезпечення доказів здійснює суд, який безпосередньо розглядає справу, а у разі, якщо позовна заява ще не подана – місцевий загальний суд, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів – протягом 5 днів з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При наявності обґрунтованої вимоги заявника або якщо не можливо встановити, до кого може бути згодом пред’явлено позов – заява розглядається негайно за участю лише заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє в забезпеченні доказу. Стосовно питання оскарження даної ухвали, законодавець тут припускається досить важливої неточності. У ч. 4 ст. 135 ЦПК України сказано, що оскарження даної ухвали не зупиняє її виконання, тобто передбачено процедуру оскарження як таку. Також, можливість апеляційного оскарження окремо від рішення суду зазначена у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку». Проте, в переліку ухвал, які можуть бути оскаржено окремо від рішення суду, наведеного у ст. 293 ЦПК України, ухвали про забезпечення доказів немає.

На мою думку, ст. 293 ЦПК України потрібно доповнити, внесенням до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені до апеляційного суду окремо від рішення суду, ухвали про забезпечення доказів.

Згідно принципу безпосередності, для винесення справедливого рішення по справі докази повинні досліджуватися, а потім оцінюватися безпосередньо судом, який розглядає дану справу. Судові доручення є єдиним винятком з даного принципу. Стаття 132 ЦПК України регулює процесуальні відносини, пов’язані із судовими дорученнями, а саме зазначає, що суд, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії. Аналізуючи вказану статтю, можна сформувати наступне визначення. Судовим дорученням є покладення судом, який розглядає справу, на інший суд, обов’язку вчинити певні процесуальні дії, в межах наданих повноважень.

Суд може доручити збір доказів лише тоді, коли такий повинен проводитися за межами його територіальної підсудності, тобто для нього це є ускладненим, або неможливим. Кращу характеристику даних правовідносин можна надати за допомогою наступного прикладу. Зборівським районним судом Тернопільської області розглядалася справа за позовом гр. М. до гр. Г., третьої особи – гр. В., про визнання батьківства. Позивач М. звернулася до суду з позовною заявою до гр. Г. про визнання батьківства щодо рідного сина позивача. Відповідач, який проживає у с. Волошино Бережанського району Тернопільської області, на виклик суду не з’явився. За таких обставин суд прийняв рішення про необхідність допиту гр. Г. за місцем його проживання. Суддею була винесена ухвала про судове доручення, зміст якої передбачав доручення Бережанському районному суду Тернопільської області допитати гр. Г. та перелік необхідних питань. До них належали:

  • чи визнає він позов?
  • чи згоден він, щоб батьком сина позивача був визнаний гр. В. (тобто третя особа) і були внесені відповідні зміни в актовий запис про народження дитини?
  • чи має відповідач намір надати суду свої заперечення проти позову?
  • чи бажає він взяти участь у судовому засіданні або ж бажає, щоб справа була розглянута без його участі?

Також була вказівка Бережанському районному суду Тернопільської області вручити відповідачу копію позовної заяви та доданих до неї матеріалів, протокол про виконання судового доручення направити до Зборівського районного суду Тернопільської області.

З наведеного прикладу можна зрозуміти, що допитати відповідача Зборівський районний суд Тернопільської області не мав змоги. Визначивши це за необхідність, суд доручив здійснення такого допиту відповідному суду, згідно правил територіальної підсудності.

Предметом судового доручення може бути:

1) допит свідків, осіб, які беруть участь у справі;

2) огляд на місці письмових і речових доказів;

3) проведення експертизи.

В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть участь у справі, обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом – свідку. Процесуальною гарантією виконання ухвали про судове доручення є зазначення в процесуальному законі її обов’язковості для суду, якому вона адресована.

Також слід відмітити твердження В.Ф. Усенка, стосовно  того, що не всі докази можуть збиратися в порядку судового доручення. Письмові або речові докази, які суд повинен витребувати від організацій та громадян, збираються безпосередньо судом і він не має права доручати іншому суду витребувати докази. Автор вірно зазначає, адже процедура витребування доказів не обмежена рамками територіальної компетенції суду. До того ж дана процедура здійснюється, як правило, поштовим повідомлення, а тому і не має регіональних перешкод.

Таким чином, за загальним правилом розподілу обов’язків по доказуванню, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (за винятком презумцій та фікцій, а також обставин, що відповідно до ЦПК, не підлягають доказуванню). Також, цілком виправданим і таким, що сприяє принципу диспозитивності, є передбачення в законодавстві заходів сприяння суду в реалізації учасниками процесу своїх прав та обов’язків, тобто – забезпечення доказів. Важливим є законодавче визначення регламентації співпраці між судами у цивільному процесуальному законодавстві. Завдяки цьому судовий процес не обмежується територіальною юрисдикцією судів.

 

підготував

помічник голови суду

Гриновець О.Б.